Ілюзія контролю: чому за неправдиві декларації в Україні майже не карають

Вісник КПК розбирався у нюансах декларування чиновниками статків та проблемами відповідальності за невідповідність декларацій та фактичного рівня життя

Українське антикорупційне законодавство формально виглядає жорстким. За подання недостовірних даних у декларації передбачена і адміністративна, і кримінальна, і дисциплінарна відповідальність. Стаття 366-2 КК України прямо говорить про штрафи, обмеження або навіть позбавлення волі, якщо розбіжності у декларації сягають значних сум. Є реєстр корупціонерів, є механізми перевірки, є навіть можливість «виправитися» через пояснення до НАЗК.

Але вся ця конструкція має одну фундаментальну проблему: вона побудована навколо формального порогу і покарання, а не навколо невідворотності та системного виявлення незаконного збагачення.

Бо коли ключовим ризиком для чиновника стає штраф або умовне покарання, система перетворюється на гру з цифрами, а не на боротьбу з корупцією.

Українська модель: покарання є, стримування - ні

Сьогодні українське законодавство фактично визнає, що приховування активів - це «порушення», яке можна виміряти в грошах і «відпрацювати» штрафом або мінімальними санкціями. Навіть у випадках кримінальної відповідальності покарання часто не виглядає як реальний бар’єр для тих, хто оперує мільйонами.

Ще більш показово, що система дозволяє чиновнику пояснювати недостовірні дані після факту. Фактично це створює коридор для маневру: спочатку приховав, потім пояснив.

Але головна слабкість - це відсутність жорсткої реакції на сам факт недоброчесності. В Україні можна бути викритим у брехні в декларації і при цьому зберегти шанс залишитися в системі.

Це руйнує саму ідею декларування як інструменту довіри.

Як це працює в ЄС і США

У більшості розвинених демократій питання декларування - це не про штрафи. Це про репутацію, кар’єру і неможливість залишатися у владі після втрати довіри.

У США система фінансового розкриття для посадовців працює у зв’язці з кримінальним правом і податковими механізмами. Якщо виявляється, що посадовець приховав активи або не може пояснити їх походження, це майже завжди означає кінець кар’єри. І часто - кримінальне провадження за шахрайство, податкові злочини або неправдиві свідчення.

Ключова відмінність: там не потрібно доводити «точну суму розбіжності» як у нас. Достатньо встановити факт обману або невідповідності доходів і способу життя.

У країнах ЄС, зокрема у Франції та Італії, діють органи фінансового контролю, які мають право перевіряти не лише самих чиновників, а й їхнє найближче оточення. І якщо виникає ситуація, коли активи формально записані на родичів, але фактично контролюються посадовцем, це кваліфікується як порушення із серйозними наслідками.

У багатьох країнах діє принцип так званого «незрозумілого збагачення» або civil forfeiture, коли держава може ставити питання не лише про факт приховування, а про походження активів. І якщо відповідь не переконлива, активи можуть бути конфісковані навіть без класичного кримінального вироку.

Тобто система працює не від штрафу, а від презумпції відповідальності за незрозуміле багатство.

Головна схема: «бідний чиновник - багата родина»

Українська практика давно знайшла спосіб обходити декларування. Чиновник може виглядати скромно на папері, але його реальне життя фінансується через родичів: батьків, братів, тещ, колишніх дружин.

Це стало майже нормою. Формально закон не порушений - фактично система декларування знівельована.

І поки держава не визнає цю схему як ключову проблему, будь-які штрафи залишаться декоративними.

Бо корупція не зникає, вона просто переписується на інших осіб.

Що потрібно змінити

Україні потрібна не косметична, а принципова зміна підходу.

По-перше, має діяти автоматичне звільнення з посад у випадку встановленого факту подання недостовірних відомостей. Без можливості «пояснити» і залишитися.

По-друге, необхідно запровадити заборону обіймати державні посади на тривалий строк або пожиттєво для тих, хто втратив довіру через брехню в деклараціях.

По-третє, якщо доведено, що активи отримані внаслідок корупції або не можуть бути пояснені легальними доходами, має наставати повноцінна кримінальна відповідальність, а не штраф як «вартість ризику».

По-четверте, критично важливо законодавчо закрити схеми з родичами. Активи близьких осіб, які не можуть пояснити джерела походження коштів і пов’язані з посадовцем, мають автоматично ставати предметом перевірки і потенційного арешту.

І нарешті, держава має перейти від формального декларування до аналізу способу життя. Якщо стиль життя чиновника не відповідає задекларованим доходам, цього вже має бути достатньо для запуску розслідування.

Висновок на майбутнє

Сьогоднішня українська модель відповідальності за недостовірне декларування створює ілюзію контролю, але не формує страху порушення.

Штрафи і формальні санкції не зупиняють корупцію там, де ставки - мільйони.

Поки брехня в декларації не означає автоматичний кінець кар’єри, вона залишатиметься частиною системи.
Поки багатство можна ховати за родичами, держава програватиме цю гру.

І питання тут не в посиленні покарань як таких. Питання в тому, щоб зробити недоброчесність несумісною з державною службою.

Валентина Скаченко, для Вісник КПК