Свобода слова чи втручання в правосуддя: як змінюється баланс і чому це важливо

Українська судова система дедалі частіше апелює до поняття “втручання в діяльність суду”. Це поняття звучить переконливо, особливо в умовах реальних загроз - від фізичних нападів на суддів до спроб політичного впливу.

Нові законодавчі ініціативи Вищої ради правосуддя щодо посилення відповідальності за втручання в діяльність суддів з’явилися не на порожньому місці. Вони прямо пов’язані з реальними, жорсткими і навіть шокуючими випадками фізичного насильства. Зокрема ЗМІ широко повідомляли про напад 13 березня 2026 року в Дніпрі на суддю Індустріального районного суду Людмилу Слюсар, який став резонансним сигналом для всієї системи. ВРП справедливо наголошує: без фізичної безпеки судді не може бути незалежного правосуддя. Але разом із цим держава пропонує розширити і саме поняття “втручання”, і тут починається значно складніша розмова. Вісник КПК розбирався із нюансами та прихованими ризиками для свободи слова в Україні у зв’язку з новими «захисними» ініціативами судових органів.

Розмите поняття “втручання”: ризик для медіа і громадського контролю

Якщо уважно прочитати логіку, яку пропонує Вища рада правосуддя, у своєму нещодавному  відкритому зверненні до ВРУ, стає очевидно: межі цього поняття залишаються розмитими, а отже потенційно небезпечними для свободи слова.

Саме в цьому і полягає головний конфлікт: де закінчується захист незалежності суду, і починається обмеження права суспільства знати правду? Де закінчується журналістика, свобода слова і починається “втручання”?

У матеріалах ВРП прямо визнається: поняття втручання у діяльність суду не має чіткого законодавчого визначення і є оціночним.

На практиці це означає, що в одну категорію можуть потрапити абсолютно різні за природою явища:

• напад із вибухівкою на будинок судді чи фізичне побиття;
• і публікація журналістського розслідування, або публічна критика недоліків прийнятого рішення.

Ба більше, сам підхід ВРП допускає, що втручанням може вважатися:

• поширення інформації, яка “дискредитує суд”;
• будь-який вплив на безсторонність;
• позапроцесуальні комунікації.

У такій конструкції ключове питання не що саме зроблено, а як це оцінить конкретний суддя чи орган.

І саме тут виникає системний ризик: правова невизначеність перетворюється на інструмент, який потенційно може обмежувати журналістику, громадський контроль, експертну дискусію або публічний фаховий коментар.

Запити, розслідування, критика і публічні оцінки: право чи “тиск”?

Запити, критика, експертні оцінки: де проходить червона лінія

У практиці ВРП зафіксовано тисячі повідомлень суддів про втручання - понад 2600 звернень за 2016–2023 роки. При цьому значна частина з них стосується процесуальних дій сторін, включає позапроцесуальні звернення або взагалі не потребує реагування.

Зазначена статистика показує, що самі судді часто сприймають як “втручання” дії, які є частиною нормального правового і публічного процесу.

Це означає одне з двох: або система не працює, або значна частина таких повідомлень - надмірна реакція на звичайні процеси. І саме в цьому контексті потрібно чесно відповісти на незручні питання.

Чи є запити журналістів втручанням?
Якщо ЗМІ чи громадська організація запитує:

• чому не призначено засідання;
• чому справа “лежить” місяцями;
• коли буде розгляд;
• чим викликані незрозумілі дії невмотивовані переноси

- це не тиск, а реалізація права на інформацію. Інакше будь-який контроль за строками розгляду справ можна оголосити “впливом”. Тим більше, що відповідь на більшість подібних повідомлень зазвичай схожі на відписки, та посилаються на норми законів, які дозволяють не відповідати на подібні запитання.

Чи є критичні матеріали втручанням?
Якщо публікація:

• містить факти;
• аналізує рішення;
• вказує на порушення;
• наводить експертні думки з переконливою аргументацією

- це базова функція медіа, і позбавити ЗМІ таких інструментів і форматів не має права ніхто, бо це закріплено в Конституції. Бо в іншому випадку доведеться визнати: будь-яка критика суду - це вже загроза незалежності.

Чи є коментарі юристів і адвокатів тиском?
Публічні оцінки судових рішень - це нормальна практика правової держави. В США та Європейській практиці таке відбувається досить часто. (див. додаток)

Якщо ж їх трактувати як втручання, ми фактично отримуємо систему, де суд не підлягає публічній оцінці, а помилки чи порушення норм залишаються без обговорення.

Реальні загрози і зручне розширення повноважень

Ніхто не заперечує: загрози суддям реальні і серйозні. У матеріалах ВРП наведено десятки випадків підпалів будинків, нападів зі зброєю, підкидання вибухових пристроїв, побиття і залякування. Такі дії категорично неприпустимі, адже це - безумовне кримінальне зло, яке потребує жорсткої реакції.

Але проблема в іншому: разом із цими очевидними злочинами у той самий правовий “кошик” намагаються покласти журналістику, публічну критику та інформаційні запити.

І тут виникає головна підозра: чи не намагається система під виглядом захисту суддів одночасно зменшити рівень публічного контролю?

Баланс, якого поки що немає

Сьогодні Україна перебуває у складній точці. З одного боку - війна, реальні загрози, гібридний вплив. З іншого - критично низька довіра до судової системи. Що підкріплюється масовими скаргами на діяльність та рішення суддів, якими завалена ВРП.

І саме тому будь-яке звуження відкритості виглядає особливо небезпечним. Бо довіра не формується через обмеження доступу до інформації, розмиті формулювання або розширення трактування “втручання”. Довіра формується через прозорість, відповідальність, здатність витримувати критику і працювати сумлінно і професійно.

Висновок: незалежність суду не дорівнює недоторканності від критики

Ініціативи ВРП мають зрозумілу логіку - захистити суддів у часи реальної небезпеки.
Але разом із цим вони відкривають іншу, менш очевидну площину ризиків.

Якщо немає чіткого визначення втручання, тим самим розширюється поле для оціночних трактувань, і одночасно обмежується доступ до інформації. Все це створює передумови для конфлікту між судовою владою і суспільством.

Ховати законні рішення - немає сенсу

І головне питання тут просте: чи здатна судова система захистити себе від тиску - не перетворюючи критику на злочин?

Бо в демократичній державі суд має бути незалежним від незаконного впливу, але не від правди та критики. Якщо суддя може відкрито показати і аргументувати свої рішення, підкріпити їх законами та процесуальною логікою - йому нема чого ховатись. Будь-яка критика буде виглядати жалюгідною на тлі його професійних аргументованих висновків.

Низька довіра і висока чутливість: український парадокс

Дані, наведені ВРП, показують ще один важливий аспект:
рівень довіри до судової системи в Україні - один із найнижчих у Європі (близько 5,9 з 10) .

У такій ситуації будь-яка спроба обмежити критику, звузити доступ до інформації або розширити трактування “втручання” буде сприйматися не як захист суду, а як спроба захистити систему від суспільства.

А це вже стратегічна помилка. Бо довіра не виникає через заборону критики.
Вона виникає через відкритість і підзвітність.

Чесне правосуддя не потребує захисту від критики та ЗМІ

Давайте нарешті усвідомимо: Якщо суддя діє виключно в межах закону - ухвалює рішення, що ґрунтуються на чітких нормах права, логіці, доказах і усталеній практиці вищих судових інстанцій, прозоро декларує свої статки та не має конфліктів інтересів - йому об’єктивно нічого боятися: ні уваги ЗМІ, ні відеофіксації процесу, ні публічного аналізу його рішень. Проблема виникає там, де рішення виглядають відірваними від фактів, суперечать доказам і позбавлені зрозумілої юридичної мотивації, а внутрішні механізми відповідальності часто не працюють належним чином. У таких умовах саме суспільство, медіа і правнича спільнота залишаються ключовими інструментами захисту правосуддя. І професійна, аргументована критика судових рішень - це не тиск на суд, а необхідний елемент здорової правової держави.

Якою має бути здорова модель відносин СУДИ-ГРОМАДСЬКІСТЬ

Ідеальна система балансу виглядає значно простіше, ніж нинішня практика:

1. Чітке визначення втручання
Втручанням має вважатися лише:

• Незаконні дії з прямою метою вплинути на рішення (має бути чіткий перелік таких дій);
• або створення реального тиску (погрози, підкуп, примус).

2. Розмежування критики і впливу

• журналістика, аналітика ≠ втручання;
• експертна думка ≠ тиск;
• запит інформації ≠ вплив;

3. Прозорість судового процесу
Чим відкритіший суд - тим менше підстав для підозр і критики.

4. Невідворотність покарання за реальний тиск
А не за формальні чи сумнівні випадки.

Висновок: свобода слова - не ворог справедливого і чесного суду

Матеріали ВРП демонструють реальну проблему: механізми захисту суддівської незалежності не працюють ефективно - лише 6 вироків на тисячі проваджень.

Але відповідь на цю проблему не може полягати у розширенні розмитих формулювань. Бо в такому випадку під удар потрапляють не ті, хто реально тисне на суд, а ті, хто ставить незручні запитання.

І головне: у країні, яка воює і одночасно будує правову державу,
суд не може вимагати поваги, уникаючи публічної критики та уваги громадськості. Бо незалежність суду - це не тільки захист від тиску.
Це ще й здатність витримувати правду.

 

Додаток: практика критики суду в США та ЄС

У США та країнах ЄС питання доречності критики суддів давно пройшло “обкатку” в судах, і практика там доволі чітка: публічні коментарі юристів, адвокатів і експертів самі по собі не вважаються втручанням або тиском, якщо вони не переходять у пряму спробу вплинути на результат справи.

Ось як це виглядає на рівні принципів і прецедентів.

США: свобода слова ширша, але з обмеженнями для учасників процесу

У США баланс будується навколо Першої поправки (свобода слова) і права на справедливий суд.

КЕЙС Bridges v. California Один із ключових прецедентів.

Суть: профспілковий лідер публічно критикував суд під час розгляду справи.
Суд першої інстанції визнав це “зневагою до суду”.

Верховний суд США скасував це рішення і прямо заявив: публічна критика суду, навіть різка - не є втручанням, якщо немає “clear and present danger” (очевидної і безпосередньої загрози правосуддю).

Європа: критика суду - частина свободи вираження

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) займає ще більш чітку позицію:
критика судової системи - це елемент демократії.

КЕЙС Sunday Times v. United Kingdom

Газета писала про справу, яка ще розглядалася в суді.
Влада обмежила публікацію, щоб “не впливати на суд”.

Натомість ЄСПЛ постановив: свобода слова включає право обговорювати навіть незавершені судові справи, якщо це не створює реальної загрози правосуддю.

КЕЙС Morice v. France

Адвокат різко публічно розкритикував суддів, звинувативши їх у необ’єктивності.

 ЄСПЛ став на бік адвоката і підкреслив:

• адвокати мають особливу роль у публічній дискусії;
• навіть жорстка критика суду допустима, якщо вона має фактичне підґрунтя і доказову аргументацію.

Що вважається тиском у західній практиці

І в США, і в ЄС є чітка межа. Тиском або втручанням можуть вважатися:

• прямі заклики до судді ухвалити конкретне рішення;
• кампанії, спрямовані на вплив на присяжних (у США);
• поширення неправдивої інформації, що може зірвати справедливий розгляд;
• погрози, шантаж, дискредитація без фактичної основи.

Але НЕ вважаються тиском:

• аналітичні статті;
• журналістські запити і розслідування;
• критика судових рішень;
• коментарі юристів і адвокатів;
• публічні дискусії про допущенні порушення при розгляді справи.

Головний висновок для України

Західна практика дає дуже чітку формулу:  Аргументована Критика це не втручання.
Втручання - це спроба вплинути на результат, використовуючи незаконні методи тиску.

І ще важливіше:  чим нижча довіра до судів, тим ширшою має бути свобода їх критикувати.

Бо: у США медіа регулярно “розбирають” судові рішення, у Європі адвокати відкрито критикують суддів і це не руйнує систему, це її очищає та укріплює. В Україні має бути так само!

Підсумок дискусії

Якщо перенести цю логіку на українські реалії, виникає дуже незручне, але чесне питання:

Чи готова українська судова система жити за правилами, де її можна відкрито і жорстко критикувати, чи вона шукає юридичні формулювання, щоб цю критику обмежити?

Бо світова практика давно визначилась: незалежність суду - це не захист від критики у ЗМІ та уваги суспільства. Це здатність залишатися професійним і незалежним, завдяки цьому впливу.

Світлана Мельничук , Роман Скримбитський, для «Вісник КПК»