Міф про «абсолютну корупцію»: чому світові рейтинги - це інструмент дискримінації, а не об’єктивності

 

Вітаємо коаліцію громадянського суспільства з перемогою на виборах до Ради громадського контролю (РГК) при НАБУ. Цей кейс - не просто черговий виборчий процес. Це демонстрація того, що українське суспільство вже зараз здатне будувати інституції контролю, яких не мають багато «стабільних» демократій світу. Адже потужна фахова громадська ланка контрою за діяльністю НАБУ- це симул працювати ефективніше і прозоріше.

Як зауважив відомий блогер-антикорупціонер Артем Біденко, поки ми святкуємо, варто розібратися з феноменом, який роками висить над Україною важким тавром - Індексом сприйняття корупції (CPI). «Вісник КПК» долучився до аналізу цієї теми.

CPI: Рейтинг «чистих» гаманців, а не реальних справ

Серед українських експертів існує думка, що CPI, який ставить Україну на рівень країн з хронічними проблемами, є продуктом суб’єктивних оцінок «експертів» та бізнес-еліт. А ще – частиною інформаційно-диверсійної компанії росії проти України в світі. Проте найнебезпечніше - це не методологія, а свідома вибірковість того, що індекс «бачить», а що - ігнорує:

• Приватний сектор - «сліпа зона»: Світові скандали на кшталт маніпуляцій з викидами (Volkswagen), зникнення мільярдів у Wirecard чи відмивання 230 мільярдів доларів через Danske Bank не похитнули позиції цих країн. Коли гроші крадуть корпорації - це «бізнес-ризики», коли чиновники в країнах, що розвиваються - це «корупція».
• Легалізований вплив: Лобізм у США, що дозволяє корпораціям «купувати» державні рішення, не вважається корупцією. Це ідеальний приклад того, як етикетка «законності» приховує системне спотворення волі народу.
• «Золоті паспорти»: Кіпр та Мальта роками торгували доступом до європейської системи, легалізуючи сумнівні кошти. Чи змістило це їх углиб рейтингу? Майже ні.

ЗМІ та експерти справедливо звертають увагу, що CPI здебільшого вимірює не стільки рівень відсутності корупції, скільки рівень комфорту для західного капіталу. Багатші країни автоматично отримують вищі бали, бо їхні схеми «інституціоналізовані». Це класична упередженість: критерії успіху написані тими, хто вже стоїть на вершині піраміди.

Внутрішні фронти: де система досі «протікає»

Відкидаючи маніпулятивні ярлики, ми не маємо права на самозаспокоєння. Стриманий оптимізм щодо наших інституційних успіхів не повинен затьмарювати реальність: Україні критично не вистачає інструментів прозорості та реального контролю за використанням коштів.

• Бюджетні «чорні діри»: Митниця, податкова та сфера державних закупівель залишаються зонами, де кулуарність досі перемагає цифровізацію. Поки там панують «рішалово» та кумівство, будь-які антикорупційні перемоги будуть лише локальними успіхами.
• Правосуддя та правоохоронна вертикаль: Судова система - це бастіон, що чинить найзапекліший опір очищенню. Без фундаментальної трансформації суддівського корпусу та безкомпромісного контролю за правоохоронними органами ми ходитимемо по замкненому колу.
• Дефіцит політичної волі: Найбільша проблема - не відсутність законів, а відсутність солідарної діяльності політичних еліт заради очищення влади. Поки корупція сприймається як «зручний інструмент», вона житиме в кабінетах.

Мета: нульова терпимість як закон

Ми не повинні прагнути просто покращити показники в міжнародних таблицях. Наша мета - якісно новий рівень, де нульова терпимість до будь-яких проявів корупції стає біологічно несумісною з державним управлінням.

• Кінець кулуарності: Будь-яке рішення, що приймається «під килимом», має стати токсичним і таким, що веде до миттєвого виключення з публічного життя.
• Кінець «рішалова»: Кумівство та неформальні домовленості мають бути витіснені процедурами, де відповідальність є персоналізованою та неминучою.
• Суб’єктність громадянина: РГК при НАБУ - це саме той інструмент, який «шумить» у вухах корупціонерів, бо він не піддається стандартним бюрократичним маніпуляціям. Ми маємо масштабувати цей підхід на всі рівні державного управління.

Висновок по суті: Україна -  це «країна-трансформер». Ми не шукаємо виправдань у чужих вадах, ми виправляємо власні, щоб вийти на рівень, де державне управління стане повністю прозорим. Настав час сформувати внутрішній стандарт чесності, де етика – це не заголовок у звіті, а закон нашого повсякденного функціонування. НАЗК

Марія Веселовська, Андрій Головко для «Вісник КПК»